Інтерв’ю з Марією Кириленко
Марія Іванівно, розкажіть, будь ласка, про себе. Що є пріоритетним у Вашому житті?
Так склалося (і склалося, як на мене, щасливо), що у моєму житті все переплетено – і сімейні справи, і робота, і громадська діяльність, і справа мого життя – збереження та популяризація творчих надбань мого батька, поета-дисидента Івана Коваленка.
Ким же був Іван Коваленко?
Іван Коваленко був ніби простим учителем іноземних мов, але водночас видатною і різнобічно обдарованою особистістю: прекрасно малював, мав різнобічні енциклопедичні знання, грав на струнних інструментах, був видатним педагогом і надзвичайним поетом, якому вищими силами була відкрита «магія та чари слів» (за його ж виразом). Але жив він, як сам писав, у часи «лихі та грізні». Чесний патріот не міг дозволити собі писати лише про природу та кохання (хоча Коваленко за своєю природою тонкий і романтичний лірик). Його вірші громадянської та патріотичної тематики згодом фігуруватимуть у вироку. У 1972 році Івана Коваленка було репресовано, він відбував покарання у страшному таборі для політв’язнів на Уралі, де ледве вижив… Багато віршів поета загинуло під час війни, слідства, у таборі. Але й збереглося немало. Тематика віршів Івана Коваленка дуже різноманітна – там є ще й ліричні вірші, філософські, сатиричні. Найцікавіше, що його вірші дуже цінують російськомовні читачі, а дехто навіть вивчає за його творами українську мову. Щось є у поезіях Коваленка особливе, дехто говорить про якусь особливу таємницю його віршів – настільки сильне враження справляють його поезії.
Які людські якості найбільше характеризують Вашого батька?
Відкритість, виняткова порядність, несприйняття будь-якої брехні, висока внутрішня незалежність, незламність – Іван Коваленко ніколи не належав ні до яких спілок, партій, угрупувань – ні радянських, ні вже сучасних, українських; ні у якій формі не співпрацював із тоталітарним режимом, жив аскетичним життям простого трударя. І саме ці риси характеру визначили його складну долю – таких людей намагається «нейтралізувати» будь-яка влада, а злочинна й поготів.
Тож Ви, можна сказати, присвятили своє життя збереженню творчості свого батька?
Це трохи патетично звучить, тому що життя багатогранне, складне, і займатись виключно чимсь одним у мене просто немає змоги. Втім, дійсно, починаючи з 18 років, коли я закінчила курси машинопису, я спочатку на друкарській машинці, а згодом на комп’ютері передруковую вірші батька, готую публікації про нього та збірки його творів, веду сайт Івана Коваленка. Це моя скромна місія, котра визначає вищий сенс мого життя.
Що найскладніше у Вашому житті, які труднощі доводиться долати?
Найскладніше просто виживати, долати проблеми зі здоров’ям, намагатися все встигати – традиційні проблеми простих жінок мого віку. Турбують невлаштовані діти. Важко переживаю смерть мами і брата, які зовсім недавно майже одночасно пішли із життя. Що стосується психологічних проблем, то я все частіше із сумом замислююсь над тим, що присвятивши себе збереженню і популяризації творчості свого батька, я фактично втрачаю себе як особистість – вже немає часу на публіцистику, на статті з психологічної тематики, котрі я обожнюю. Редактори на мене ображаються, що я мало пишу, але що поробиш – все встигнути у житті неможливо. Іноді вирішую – все, досить, нехай уже інші підхоплюють «справу Коваленка», як я це називаю. І кожного разу доля посилає мені знак чи то у вигляді якогось зворушливого листа, чи якоїсь зустрічі, чи якогось цікавого починання, яке я просто не можу не підтримати.
О, як цікаво. Чи не можете пригадати декілька таких прикладів?
Я згадаю тільки ті, що мали місце останнім часом. Саме у період таких от душевних борінь, про які я згадувала, я абсолютно випадково натрапила в Інтернеті на відеокліп на пісню «Гопак», написану на вірш батька Олександром Прісіченком, композитором та співаком з української діаспори (згодом він повернувся в Україну). І буквально за декілька днів випадково зустрічаю на вулиці відомого боярського художника, барда та гітариста Володимира Вишняка, котрий одразу подає ідею створити музичний альбом пісень на слова Івана Коваленка, записавши його на базі музичної студії Центру творчості молоді «Оберіг». А на той час боярськими митцями уже було створено декілька прекрасних пісень на слова Коваленка. Хіба я могла не відгукнутися на таку ініціативу? Це починання виявилось надзвичайно успішним: два музичних альбоми пісень на слова І. Коваленка: «А пісня все живе…» (за фінансування Боярської міської ради) та «Я тим щасливий, що живу…» (проект, підтриманий Дмитром Мацукою). Останній альбом мав тріумфальну презентацію у Національній філармонії в Києві. Пісні виконували найкращі голоси України у супроводі провідних музичних колективів. Своєрідним продовженням цього починання є запровадження з 2012 року Боярською міською радою щорічного Молодіжного мистецького фестивалю імені Івана Коваленка. Ініціатором заснування такого фестивалю виступив композитор та гітарист Олег Саліванов, котрий написав на слова Івана Коваленка вже 19 пісень! Мені залишалося лише включитися в спільну роботу із організації цього мистецького заходу.
Згодом надійшов лист від старшого наукового співробітника Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Наталії Павлик. Рідна поетові Переяславщина не просто цікавиться творчістю свого славного земляка, але й планує музейну експозицію. Тож довелося готувати своєрідну «передачу» до Переяслава – видані збірки поета, диски з піснями на його вірші, деякі речі та рукописи. Пані Наталія написала прекрасну наукову статтю про Коваленка та його творчість. Майже одночасно вдалося видати дуже цікаву збірочку творів батька для загальноосвітніх шкіл під назвою «Порив до небес» знов-таки за фінансування Боярської міської ради. Книга вийшла у видавництві «Стікс». Я цілком несподівано для себе виграла маленький проект, який дозволив видати цю збірку, котра поміж іншим відіграла роль почесного призу учасникам Фестивалю. Тож кожного разу, коли я вкотре приймаю рішення відійти від справ, Господь надсилає мені знак, що я ще не все зробила, треба працювати і далі…
Уже декілька разів Ви повертаєтесь до теми Фестивалю. Розкажіть про нього докладніше.
Іван Юхимович увсе життя докладав зусиль до гармонійного розвитку молоді. Тому Фестиваль його імені проводиться з огляду не тільки на поетичний дар Коваленка, але й враховуючи його педагогічну діяльність. Лозунгом Фестивалю став заклик поета «Людино, розцвіти!». У рамках Молодіжного мистецького Фестивалю у 2012 році відбулося 4 конкурси – конкурс читців, поетичний, вокальний та конкурс гітаристів. А масштабним святковим завершенням став заключний гала-концерт. Відгуки якнайкращі, весь час мене запитують, у якому форматі проходитиме Фестиваль у 2013 році. Подивимось… Але вже зараз можна сказати, що цей Фестиваль житиме і надалі та матиме неабиякий успіх.
Мені відомо, що не так давно Вам була надана честь відкривати меморіальну дошку Ігорю Юркову, російському поетові 20-х років. Якось це не в’яжеться із основною Вашою діяльністю.
О, це дійсно цікаво. Так склалося, що я є ще й племінницею коханої та нареченої поета Ігоря Юркова – Олени Пустосмєхової. Доля їх, на жаль, розвела, але її єдину поет кохав усе своє життя та оспівував у своїх віршах. Ігор Юрков – росіянин за походженням – усе життя прожив в Україні. Його доля пов’язана із Києвом, Бояркою, рідним для моєї мами Черніговом… І якщо іноді вживають термін «російськомовний український поет», то це саме про нього. І це дійсно дуже романтична і навіть містична історія: дві сестри – моя мама та моя тітка – були коханими двох поетів, котрі обидва знайшли свій останній притулок у Боярській землі. Це, мабуть, не випадково: видатні поети тягнулися до непересічної чернігівської сім’ї: моя бабуся була пов’язана з найвидатнішими митцями української культури – з Михайлом Коцюбинським, сім’ями Вороних, Вербицьких-Антіохів… Твори Ігоря Юркова нещодавно вийшли у найпрестижнішій поетичній серії «Бібліотека поета», котру видає Пушкінський дім у Санкт-Петербурзі. В Росії слава цього поета стрімко росте, тож ми ще не раз чутимемо це ім’я.
Ви також згадували про конкурс проектів…
Це прекрасне починання стало можливим завдяки плідній співпраці Боярської міської ради, громадської організації «Центр розвитку громад», у котрій я є заступницею голови правління, та Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації, де очолюю інформаційно-аналітичну службу (недаремно ж я говорила, що в моєму житті все органічно переплетено). Ідея просто прекрасна – активізувати громадські організації, допомогти їм реалізовувати соціально корисні справи. Але не все так просто. На жаль, на заваді стали суто технічні перепони – не у всіх громадських організацій є діючі рахунки, а мова ж іде про кошти місцевого бюджету, який потребує суворої звітності. Я не очікувала, що така, на мій погляд, цікава та жива робота, як проведення конкурсу соціальних проектів, виявиться надзвичайно складною з бюрократичної точки зору – найбільше часу пішло на розробку різних Положень, форм заявок, бланків, відомостей, підготовку звітної документації…
Питання задавала Анастасія Корнюх