Історія про перше кохання з історичним присмаком

Боярська школа №3, 8-А, 1972 рік.

Історія про перше кохання доньки дисидента. Угу, пишу про себе. Угу, особисте. Ні, без подробиць.

Мене добре зрозуміють діти видатних людей. Усе життя мене не полишає відчуття, що не лише постать мого батька, але й моя скромна персона є частиною історії. Ба більше – це відчуття мене переслідує і навіть наздоганяє, коли я починаю ним нехтувати.

Присвятивши добру половину свого життя збереженню творчих надбань свого батька, поета і дисидента Івана Коваленка, я згодом з великою насолодою кинулася в самореалізацію, публіцистику, громадську роботу, з легкістю «забуваючи» про статус «доньки дисидента».

Але раз за разом життя примушує мене про це згадувати: ось і зараз, майже через півстоліття, мене наздогнала історія з юності, в якій чільне місце посідає той факт, що я донька репресованого. Недавня зустріч із моїм однокласником, в якого я була закохана в школі, примусила мене по-іншому подивитись на своє минуле.

Моє перше кохання було справжнім, сильним, яскравим – саме таким, яким воно й мало бути за всіма законами сентиментального жанру. Це був 1972-1973 рр. (батька репресували у 1972). Нам було десь по 15 років. Тоді діти дорослішали пізніше, тож це були напівдитячі стосунки без поцілунків і обіймів, з одним-єдиним рукостисканням за весь час. Але всього іншого було вдосталь – безкінечних «особливих» поглядів у класі, романтичних побачень у мене під вікном, сидіння на затишній лавочці під квітучим жасмином, поїздки велосипедом до весняного лісу…

Загалом це тривало майже рік – ціла епоха в юнацькі роки. Обірвалося все якось різко і незрозуміло для мене. Я відчувала себе покинутою, нещасною і геть закомплексованою – все знов-таки за усіма законами вселенських юнацьких страждань через нерозділене кохання.

І ось тільки зараз я дізналася про те, що хлопець, через якого я страждала, досить довго витримував серйозний тиск зі сторони своєї матері через те, що він зустрічається з дівчиною, яка може занапастити його майбутнє – з донькою політв’язня. А ще з’ясувалося, що його матір про все дізналася від моєї мами, яка знайшла за потрібне попередити її про такі сумні наслідки нашої з ним дружби. Мені ніхто нічого не сказав. Я продовжувала наївно не зважати на те, що звання «донька дисидента» впливає на моє особисте життя також.

Мене не полишають питання: Чому моя мама так вчинила – через загострену порядність чи, може, з огляду на свій вчительський досвід і переконання, що перші кохання нестійкі й несерйозні? Чому просила нічого не казати мені? Чому більше турбувалася про нього, аніж про мене – її доньку? Чи, може, саме про мене вона й дбала, намагаючись вберегти від більш болісних страждань?

За дивним збігом, нещодавно дістала підтвердження, що тісні контакти зі мною дійсно несли реальну загрозу: вже інший однокласник розповів, що перед його призначенням на високу посаду в серйозній структурі вивчався й оцінювався той факт, що багато років тому серед 45-ти його однокласників була така собі Маша Коваленко…

Я не перебільшую вплив сторонніх сил на історію свою першого кохання: наші почуття лише визрівали й не були занадто міцними. Операція з втручання в наші стосунки виявилася вдалою, а я так ні про що й не здогадалася.

Я ніколи ні за чим не жалкувала і не думала «а якби…», бо досить швидко усвідомила, що предметом моїх ніжних почуттів був ілюзорний персонаж, наділений якостями, які я сама йому нафантазувала – як і годиться в пору першого кохання. Але все життя мої юнацькі душевні рани зрідка нагадували про себе – так, як часом болять дуже давні шрами на погоду…

Загалом усе, мабуть, було правильно. У хлопця все склалося і з вищою освітою, і з сімейним життям, і з кар’єрою. На мене згодом чекало вже справжнє доросле кохання: у 19 років я вийшла заміж за зрілого чоловіка, значно старшого за себе, який цілком свідомо пішов на всі ризики такого небезпечного шлюбу…

Але ніяк не можу зрозуміти, чому я так драматично сприйняла подробиці настільки давніх подій? Що мене зачепило найбільше – що все це відбувалося за моєю спиною; що моя мама і мій хлопець стільки від мене приховали; гидке відчуття, що тоталітарна система впливала на моє життя аж такою мірою?..

Так, це особисте. А для історії занотуємо ще раз: тавро «донька/син ворога народу» не залишалось в часах сталінізму, а продовжувало жити весь період радянської влади, впливаючи на долі дітей репресованих, політв’язнів та інших «неблагонадійних». Я добре знала, що діти з таких сімей мають проблеми зі здобуттям освіти, кар’єрою, можливістю виїзду за кордон тощо. Але при цьому дозволяла собі з легковажністю юності не усвідомлювати, що те ж саме чекатиме й на того, хто ризикне пов’язати свою долю з моєю…

Може, й добре, що я про все дізналася лише зараз? Хоча переписувати (ну, добре, коригувати) своє минуле – це завжди боляче.

P.S. Не знайшла жодної своєї шкільної фотографії тих років. Зате є фото нашого класу 1972 року. Можете спробувати мене знайти.
P.P.S. Так, герой мого юнацького роману також є на цій світлині. Ні, його ім’я так і залишиться для історії невідомим)))