В умовах тоталітарної, авторитарної, корупційної чи будь-якої іншої злочинної соціальної системи людина зазвичай живе, діє, поводить себе за однією із чотирьох основних моделей. Певною мірою ці спостереження стосуються також тотальних інституцій – таких, як в’язниці, виправно-трудові колонії, лікарні, дитячі будинки, притулки для людей похилого віку, навчальні заклади, військові казарми, морські судна, чоловічі й жіночі монастирі. Згадані інститути відносно закриті й можуть стати живильним середовищем для проявів фізичного та морального примусу, жорсткого контролю керівництва чи неформальних лідерів, зацікавлених в насадженні й збереженні певного «порядку», писаних та неписаних законів. Але насамперед маємо на думці тоталітаризм часів Радянського союзу. Що це – наше давнє минуле чи загрозливе майбутнє? Усе залежить від нас.
Полум’яні адепти. Це ті, хто сприймає систему як єдино можливу, максимально комфортну, вигідну для себе і бажано вічну. Вони підтримують її, розвивають, насаджують… Виявляють невдоволених, переслідують їх, цькують, репресують (аж до фізичного знищення). Можуть належати до владних та репресивних структур або ж діють в активній взаємодії з ними: пишуть доноси, виконують вказівки, виявляють власну ініціативу з метою демонстрації лояльності. Під час розвалу системи полум’яні адепти найбільше опираються змінам. Можуть знаходитися у перших рядах «перебудови», голосно проголошувати нові гасла і водночас працювати на реванш, відродження системи у видозміненому вигляді. Нейтралізувати цю категорію громадян можна лише жорсткими методами із застосуванням законів, кримінального кодексу, методів люстрації тощо.
Конформісти, пристосуванці. Це мляві прибічники системи, сіра маса, слухняні виконавці, які будуть вірно служити будь-якій владі. Вони підтримують систему не тому, що вважають її правильною, а тому що звикли підкорятися будь-якому панівному режимові. Соціальна адаптація конформіста сягає таких меж, що він втрачає себе як свідому одиницю та самостійну особистість.
Це численний прошарок, який сформувався в результаті злочинної «селекційної роботи», коли століттями знищувалися найактивніші та хоч почасти непокірні члени суспільства. Генетичний страх, що їх можуть запідозрити в нелояльності до влади, спонукає конформістів до демонстративних проявів своєї вірності ідеалам, гаслам чи конкретним особам, що уособлюють режим.
Ця аморфна, соціально пасивна маса людей робить систему стійкою. Але битися за неї конформісти не стануть, особливо якщо з’явиться щонайменша загроза їхньому добробуту. Зміниться система – зміняться й вони. Через загострений до хворобливості інстинкт самозбереження і схильність до дисципліни легко піддаються залякуванню і введенню «в рамки»: у своєму прагненні бути «правильними» і лояльними до влади здатні змінюватися, реагуючи на вказівки згори та суспільну думку.
Ті, що прагнуть зберегти лице. Група людей, що намагаються не загубитися в системі, не стати її частиною, не втратити себе, свою особистість, почуття власної гідності. Вони дотримуються правил гри рівно настільки, наскільки це дозволяє вижити. Вони прагнуть зберегти репутацією порядної людини (принаймні на побутовому рівні), але при цьому не втрачають інстинкт самозбереження і переймаються благополуччям сім’ї. Вони не доносять на інших, не долучаються до найбільш кричущих неподобств, але все одно працюють на систему. Їм здається, що вони зможуть втримати нейтралітет: не звертати уваги на наругу й несправедливість; не перейматись стражданнями інших; уникати небезпечних розмов і навіть думок… На жаль, зберегти лице в умовах злочинного ладу – це складний і не занадто реальний шлях: рано чи пізно перед людиною постає проблема вибору. Завжди залишається ризик зробити той фатальний перший крок до співпраці зі злочинним режимом, після якого дуже важко, а часом уже й неможливо повернути назад. Коли система знаходиться на зламі, такі люди позитивно сприймають зміни, бо втомилися «балансувати на межі» й повсякчас сумніватися у власній чесності й порядності.
Борці з системою – опозиціонери, дисиденти, інакодумці. Трьом описаним вище групам людей, які різною мірою, але підтримують систему, протистоїть набагато менша, але значуща сила. Дисиденти – це люди, цілком свідомі того, що система злочинна, несправедлива і приречена на загибель. До цієї групи насамперед належать «тихі» чи – за аналогією з радянськими часами – «кухонні» дисиденти, які висловлюють незадоволення у вузькому колі однодумців. Вони читають самвидав, обмінюються інформацією, часом публічно озвучують свою позицію, докладають певних зусиль, щоб протистояти неподобствам. Вони рівняються на моральних авторитетів, яких мають за взірець та приклад для наслідування. Основний рефрен їх спілкування у найближчому оточенні: «Уже несила терпіти»; «Так далі продовжуватися не може»; «Треба щось робити»… Разом із тим, вони ще не готові перейти до активних дій. У жодному разі не можна недооцінювати цю категорію, адже революції спочатку відбуваються у свідомості людей. І чим більше тих, хто усвідомлює, що система заслуговує на знищення, тим відчутніше розхитується її фундамент. Під час революцій такі люди швидко переходять від прихованого невдоволення до відкритого спротиву.
Ідейні дисиденти активно борються із системою: об’єднуються у правозахисні організації, агітують, виготовляють, розмножують та розповсюджують інформацію шляхом самвидаву чи через західні ЗМІ (у наші часи – через соціальні мережі та блоги), пишуть звернення, підписують відкриті листи, виходять на акції протесту та революційні майдани. Такі люди борються свідомо, організовано, системно, з застосуванням тактики й стратегії, а в разі потреби – ще й суворої конспірації. Це лідери, пасіонарії, агенти змін у суспільстві, які ведуть за собою інших. Дисиденти – це та сила, за якою стоїть майбутнє, розвиток громадянського суспільства, соціальний прогрес.
На розпад злочинного режиму в найбільшій мірі працюють дві полярні сили: дисиденти підривають основи системи, а полум’яні адепти розвивають її до таких крайніх проявів, що вона тяжіє до самознищення з різних причин – від економічних до соціальних…
Звичайно, ця класифікація досить умовна: той, хто ще вчора був слухняним конформістом, сьогодні може поповнити ряди ідейних дисидентів, а той, хто старанно зберігав лице – стати запроданцем і ницим прислужником режиму.
Але не лише різні моделі поведінки в соціумі ми запозичили з радянських часів. Є таке поняття – «совок» – узагальнена назва того поганого, що ми взяли із недавнього драматичного, трагічного, злочинного радянського минулого. Так само називають і носіїв недолугої ідеології, що мала б уже давно й успішно лишитись у минулому. Про це – в статті «Совок»: шкідливі стереотипи, згубні омани, світоглядні прогалини, безглузді упередження…